Проведення судової експертизи в Україні. Досудове розслідування у кримінальному займає важливе значення і включає в себе відповідно декілька етапів. Безумовно важливим та необхідним для неупередженого висновку у багатьох розслідуваннях є судова експертиза. В Україні її діяльність регулюється Законом України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 року.
І хоча цей закон діє вже понад двадцять років в ньому містяться положення, які на думку багатьох експертів значно гальмують розвиток судової експертизи в Україні. Основна ідея закону полягає в тому, щоб регламентувати порядок підготовки та атестації осіб бажаючих отримати статус судового експерта. Тобто для експертного висловлення думки особі не достатньо бути спеціалістом у певній сфері, вона ще повинна підтвердити свою кваліфікацію та отримати статус судового експерта. Така ситуація декілька ускладнює діяльність на розвиток судової експертизи.
По перше, сфера людської життєдіяльності є такою широкою, що практично неможливо передбачити в який саме галузі знань може знадобитися фахівець, який би допоміг суду вирішити те чи інше питання, що вимагає спеціального пізнання. Навіть залишена законодавцем лазівка, яка давала можливість раніше суду вдаватися до послуг не атестованого експерта, в світлі останньої редакції Закону України «Про судову експертизу» також блокується, так як частина 3 статті 7 цього закону закріплює вимогу обов’язкової атестації та реєстрації використовуваних при проведенні експертизи методик.
Таким чином, навіть залучення судом унікального в своїй області, але не зареєстрованого, експерта ставлять під сумнів його висновки в силу того, що він використовував методики повинні бути спочатку атестовані і зареєстровані у відповідному реєстрі методик.
По друге, фактично виявилися заблокованими дослідження з транспортної трасологіїї, проведені експертами за запитом зацікавлених осіб, і перш за все, страхових компаній. З огляду на постійно зростаючої завантаженості інститутів судових експертиз, такі дослідження все частіше останнім часом проводили недержавні експертні організації. При цьому, через відмову Міністерства Юстицій атестувати за цією спеціальністю експертів недержавних структур, лише використання інститутських фахівців дозволяло якимось чином задовольняти зростаючий попит на такі дослідження.
Це далеко не всі спірні аспекти ЗУ «Про судову експертизу», що викликають значні труднощі у кримінальному процесі. Ця проблема потребує професійного вирішення, яке можливо одержати шляхом звернення до досвіду певних західних країн.
Наприклад, у жодній з країн Європейського Союзу подібного закону немає взагалі. У Німеччині судовим стає експерт, приведений судом до присяги. При цьому, кожна зі сторін процесу (як кримінального, так і цивільного) може самостійно провести у справі необхідну експертизу, а конкуренція декількох експертиз – є досить звичайним для судової практики Німеччини справою. Для зручності суд може, звичайно ж, скористатися одним з галузевих реєстрів, в якому представлена інформація про осіб, що володіють спеціальними знаннями (наприклад, реєстр торгово-промислової чи ремісничої палат). Проте, сам факт знаходження в цьому реєстрі не дає ніяких переваг перед фахівцями, які в ньому не зазначені.
В Україні є маса громадських організацій та різних асоціацій, які об’єднують фахівців тієї чи іншої області (наприклад, оцінювачів, аварійних комісарів, аудиторів і т.д.), які за можуть давати суду свої висновки з питань, що потребують спеціальних знань.
Як результат дїї ЗУ «Про судову експертизу» закону судово-експертна діяльність багато в чому зайшла в глухий кут, що призводить до порушення процесуальних строків та застою у розвитку судової експертизи в Україні.